ЛЬВІВ – Наприкінці червня 1941 року радянські каральні органи НКВС розпочали масові жорстокі вбивства в’язнів у тюрмах на західних теренах України.
В останні дні червня-перші дні липня 84 роки тому тисячі людей кинулись на подвір'я в'язниць, щоб знайти тіла своїх рідних і поховати їх.
Тюрма на Лонцького, що розташована у центральній частині Львова, є німим свідком людського горя і страждань, злочинів, які вчинили за вказівкою сталінського режиму.
У в’язниці на Лонцького у 2009 році створено меморіальний музей і сподіваються, що на тюремному подвір’ї, де розстрілювали людей, буде Стіна пам’яті.
Тюремні коридори, камери, карцери, підвали. Тут багато автентичного: вікна, двері, решітки, металеві ліжка. Це німі свідки злочинів, які тут чинились.
Тут досі відчутна атмосфера болю, горя, страждань.
Радянський терор 1939-1941 роки
Вересень 1939 року на західні терени України приніс нову владу. Вперше сюди прийшли «совєти», радянські «визволителі», після того як СРСР – за таємнимпротоколом пакту Молотова-Риббентропа, підписаним із нацистською Німеччиною – окупував Західну Україну.
Дуже швидко запрацювала репресивна кремлівська машина і було запущено систему винищення свідомих українців, залякування всіх мешканців.
В’язниці у короткі терміни стали переповненні ув'язненими людьми. Вироки виносили так звані радянські «суди для ворогів народу» – «трійки».
Таких в'язниць було чотири.
У Львові: № 1 – на Лонцького, № 2 – на Замарстинівській, № 4 – Бриґідки.
Тюрму № 3 розташували в королівському замку у місті Золочів, що за 70 км від Львова.
У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5 424 в’язнів, як зазначено у даних меморіального музею «Тюрма на Лонцького».
Рідні не знали, куди саме повезли батька, маму, брата, сестру, доньку, сина.
Наприкінці червня 1941 року німецькі війська наближались до західних областей. Це спричинило паніку серед представників радянських органів, багато з них почали втікали з награбованим майном.
Тюрма на Лонцького була сумна відома нелюдськими умовами утримання в'язнів і жорстокістю наглядачів.
Із 1939 до червня 1941 року це була найбільша в’язниця у Львові, де утримувались понад півтори тисячі людей.
Як вказано в архівах музею, переважно це були українці, яких звинувачували в участі або співпраці із українським підпіллям.
Саме тут розміщалося управління НКВС у Львівській області.
В’язнів утримували у жахливих, нелюдських умовах. Про це свідчать спогади тих, хто вижив.
Масові розстріли
23 червня 1941 року вийшов наказ № 2445/М наркома державної безпеки СРСР Всеволода Мєркулова про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах і поділ на тих, кого відправлять до ГУЛАГу і на тих, кого слід терміново розстріляти.
Розстріли в тюрмі на Лонцького почалися вже у ніч на 23 червня 1941 року. Їх здійснювали тюремна адміністрація і 223 полк конвойних військ НКВС (НКВД – рос. мовою).
Дуже складно відтворити хронологію подій в деталях, тому що мало хто врятувався, каже наукова працівниця музею Олеся Ісаюк. До того ж, про ці розстріли люди старались не говорити, боялись. Тому збирали свідчення у різний час, від різних людей, вивчали архівні документи.
Чим далі, тим розстріли ставали менш вибірковими і в останню добу, а це 28-29 червня, просто кидали гранати камери або пускали автоматну чергуОлеся Ісаюк
«На першому етапі радянські органи розстрілювали в підвалі. Ходили від камери до камери зі списком і вели у підвал. Але чим далі, тим розстріли ставали менш вибірковими і в останню добу, а це 28-29 червня, просто кидали гранати камери або пускали автоматну чергу. Шанси врятуватись були мінімальні. 26 червня на тюрму напала боївка ОУН і це була частина тих, хто почав повстання 22-23 червня по всьому регіону. Переполох вони навели і ще почались регулярні бомбардування.
З тюрми на Лонцького втекла перша група ув’язнених польських офіцерів, які ще й подбали про те, щоб розбити двері сусідньої камери. А там сиділи українські жінки-політв’язні. Серед них була ігуменя Олена Вітер. Власне вона про це описала у спогадах. Розстріляних в’язнів ховали на тюремному подвір’ї. У Львові були запроваджені страшні міри, починаючи від заборони відчиняти вікна. Одночасно не можна було вікна затуляти шторами. Почались і вуличні арешти. Людей приводили на Лонцького і без уточнень, кого привели, просто розстрілювали і закопували. Серед розстріляних були і кілька німецьких льотчиків, які бомбардували Львів», – розповідає Олеся Ісаюк, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».
Люди, котрі жили у будинках навпроти тюрми, потім розповідали, що чули глухі постріли і жахливі людські крики.
Зі спогадів та документів відомо, що стріляли в потилицю і рот, заколювали багнетами, душили шнурками, відрізали пальці.
Окремий напрямок дослідження і окрема страшна тема – це те, скільки немовлят народилися у тюрмах Львова в період з 1939-го по липень 1941 року, скільки загинули з матерями, і чи вдалося комусь врятуватися.
Монахиня Олена Вітер вижила і свідчила про катування у тюрмі на Лонцького, куди її привезли 1 червня 1940 року, звинувативши у співпраці з українським підпіллям:
...скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілуМонахиня Олена Вітер
«Один енкаведист ухопив мене за руки, другий – за волосся, третій – за ніс і влили мені в уста сечі. «Маєш, це твоє святе причастя», – сказали. Вранці відвезли мене до в’язниці.
Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному мене катували. Били то гумовою, то залізною палицями, видирали волосся, викручували руки.
Від дня арештування мене допитували 47 разів і при кожному катували. Раз везли мене з тюрми на допит і питали, чи хочу я самостійної України. Сказала, що так. Тоді кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім знову взяли в кімнату до слідчого, скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілу».
Для ігумені Олени Вітер теж був вже винесений смертний вирок наприкінці червня 1941 року. Але вона вижила завдяки тому, що ув’язнені польські офіцери змогли втекти і відчинили двері і її камери.
Спочатку мертві тіла вивозили вантажівками і закопували у різних місцях. Вже після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності пошукові групи знаходили ці братські могили у Львові та області.
А в останні дні червня 1941 року вбитих людей кидали у ями на тюремних подвір’ях або залишали у підвалах. І це теж довели численні розкопки не лише у тюрмах Львова.
У великому зовнішньому дворі тюрми на Лонцького було поховано близько 700 осіб, зазначають науковці. Трупи заливали гашеним вапном, щоб швидше проходив процес розкладання.
За матеріалами Архіву Центру досліджень визвольного руху:
24 червня у тюрмах Львова та Золочева карателі НКВС розстріляли 2072 особи
26 червня затвердили розстрільні списки – ще на понад дві тисячі людей, яких стратили протягом 24-28 червня.
Ще близько пів тисячі людей заарештували протягом 22-28 червня, вже коли тривали масові розстріли.
На подвір’ї тюрми на Лонцького, за даними Музею, тоді убили майже 1700 людей.
За етнічним походженням, серед страчених більшість були українцями, але також були поляки, євреї, німці.
Рідні кинулись до тюрем
Коли німецькі війська ввійшли у Львів, то окупаційна німецька влада відчинила двері всіх в’язниць на західних теренах України. Тисячі людей кинулись у тюрму на Лонцького шукати рідних.
Побачене шокувало...
Приїхала у Львів на Лонцького з Ходорова мама поета, шістдесятника Ігоря Калинця.
Моя бабуся бачила на власні очі розпорені животи монахинь, вбитих немовлятДзвенислава Мамчур-Калинець
«У червні 1941 року молодшого брата мами мого тата Ігоря Калинця Андрія впіймали на вулиці і затягнули в тюрму на Лонцького. Як це дізналась бабця? Коли прийшли німці і все відкрили, то один чоловік із Ходорова, який вижив під трупами, сказав, що Андрій був закатований у тюрмі на Лонцького.
Бабця поїхала на опізнання, але не знайшла брата. Розповідали, що він сам собі копав яму і його застрелили. В нього були круглі окуляри і їх було знайдено під час розкопок у 2016 році. Моя бабуся бачила на власні очі розпорені животи монахинь, вбитих немовлят. Поверталася пішки зі Львова і довго не могла прийти до тями», – розповіла донька Ігоря Калинця Дзвенислава Мамчур-Калинець.
Ті, хто наприкінці червня-початок липня 1941 року опізнав своїх рідних, поховав їх на кладовищах Львова.
Неопізнані тіла жертв масових вбивств були поховані на Янівському цвинтарі.
У 1994 року почали готувати й друкувати журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ». У першому номері цього журналу, зокрема, можна прочитати поіменні списки розстріляних НКВС у липні 1941 року арештантів в'язниць на Заході України. Так 21 липня 1941 у Чорткові лише один із кількох «розстрільних списків» складався із 62 осіб. Цих людей ув’язнили за кілька місяців перед розстрілом. Переважній більшості з них вироки виносили «трійки». Найстаршому з розстріляних було 45 років, 15 юанків мали по 20 літ, а наймолодшому Іванові Голику – ледве виповнилося 19 років (усі реабілітовані у 1990-91 роках посмертно). А от у Івано-Франківську (тогочасному Станіславі), вже за свідченнями очевидців, на кулях заощадили. Бо після відступу «совєтів» (як вже тоді казали) родичі знайшли у підвалі лише недорозчинені у вапні частинки одягу. НКВС стратили людей так: засипали сухе вапно і залили воду.
Боротьба за створення Музею
Громадськість Львова, зокрема подружжя Ірини та Ігоря Калинців, домагались створення у приміщенні тюрми меморіального музею жертв окупаційних режимів, на кшталт меморіалів в Аушвіці, Майданеку, Заксенгуазені, Бухенвальді, Вільнюсі, Ризі.
32-річна Ірина Калинець сиділа у в’язниці на Лонцького дев’ять місяців у 1972 році. Тоді це був слідчий ізолятор КДБ (КГБ – рос. мовою).
Влада під керівництвом Віктора Януковича намагалася цей Музей закрити у 2010 році. Тоді у Львові відбулись численні пікети і наглядова рада Музею оприлюднила звернення, в якому, зокрема, наголошувала, що це спланований наступ на історичну пам'ять, вимагала від Генпрокуратури порушити кримінальну справу проти тодішнього керівника СБУ Валерія Хорошковського, якого звинувачували у намаганні знищити музей і переслідуванні його директора Руслана Забілого.
Звільнити Хорошковського з посади вимагали і депутати Львівської міськради. Тоді громадськість не допустила знищення музею.
У 2016 році на тюремному великому подвір’ї провели пошуково-ексгумаційні роботи. Знайшли останки двадцяти трьох людей, які лежали під кількома шарами сміття.
Тіла були скинуті у глибокі ями хаотично. За даними дослідників, цих в’язнів убили у 1939-1941 роках. Також під час обстеження території знайдені радянські гільзи.
Тюрма на Лонцького існувала і в роки німецької окупації, як слідча в'язниця гестапо. Тоді внутрішній дворик виклали надгробками зі старого єврейського кладовища.
Німецька влада залучила до робіт у тюрмах єврейських чоловіків, які витягували трупи, виносили їх на подвір’я і складали чи вантажили. У перші дні липня 1941 року у Львові відбувся спровокований єврейський погром. І тоді стало зрозуміло, що одну окупаційну владу замінила інша.
27 липня 1944 року радянські війська вдруге зайшли у Львів.
Тюрма на Лонцького надалі була місцем утримання, допитів, катувань політичних в’язнів. Тут діяв слідчий відділ і слідчий ізолятор НКВС (НКДБ)-МДБ-КДБ СРСР, Управління внутрішніх справ.
До 1996 року приміщення в’язниці працювало як слідчий ізолятор СБУ.
У 2009 році у приміщенні колишньої тюрми було відкрито Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів.
Днями з внутрішнього дворика тюрми на Лонцького перенесли надгробні плити – мацеви – на єврейське кладовище. Їх виявили 3 липня 2020 року.
Можливо, у подвір’ї музею «Тюрма на Лонцького» буде встановлена Стіна пам’яті жертв злочину червня 1941 року, зауважила Дзвенислава Мамчур-Калинець.
Раніше на цьому місці встановили хрест. І тут вшановували жертв тоталітарних режимів.
Форум